Меню сайту
АДМІНІСТРАЦІЯ
Ми у соц. мережах
СТАТИСТИКА
Пошук
Категорії розділу
| Поеми [2] |
| П'єси [1] |
| Цикли віршів [7] |
ТОП-5 / НОВЕ
ПОЕЗІЯ ТОП-5
ПРОЗА ТОП-5
ПОЕЗІЯ - НОВЕ
ПРОЗА - НОВЕ
ПРОЗА ТОП-5
ПОЕЗІЯ - НОВЕ
ПРОЗА - НОВЕ
Міні-чат
| Головна » Поезія » Великі форми » Цикли віршів |
Любов, що не вмерла і не болить.
| (Пролог). Люблю давати волю бульбашкам у сні... Так. І за столом я чавкаю, немов той дідько в моєму сновидінні! Ах! Яке ж то було химернеє чудовеє видіння! Ти тільки уяви... Ну, я і ти. Ого! Отожбо і воно! Неймовірний опис! А взагалі... Кальян ми поїдали крок за разом ми заразні симфонією страхолюдної любові. Всі вони, такі інші - несудьбоходні шарахалися стовпами, як бачили, прикидувалися... стовпами, аби же тільки не потрапити у наше літкове лихомання. Чи даш ти мені руку? Я знаю, так... Моє кохання. Я пукаю із муками по п' ять разів на дню. От зараз смачно цілив в монархію престолів. І затряслися трони, побачив корішки, вони такі налякані язичницькі божки... А наші? Ти тільки уяви... Єдиний Бог любові? Чи це є так погано!? Любити те, що не пропало? Ну, я і ти. (Головна думка). Коли ти помирала і в день свого народження ти пошепки благала мене піти; дивився в очі... Я відповів. Ти мабуть там у небі, спам' ятаєш!? Пам' ятаєш... Мене немає, зима минає, кволіє жалісна свіча. Задути разом, я невблаганний, це - суть моя, це - суть твоя, а так нехай мина... Ти ангелом була, а я - твоїм наївним альтруїстом, ти ще казала, таких нема... Панує осінь у згаслім обережці - серці, нехай цю сповідь омина... В цю, дійсно, осінь я подарував би тобі квіти... та, ну, їх - до бісу! Зашаленієм листя на прощання. Густілі барви, чудове світло, коли уперше тебе бачив... Яка пора? Нєє... І не весна! Це було колись вночі, а ніч... о - о - о, красна? Автобуси, автобуси - жуки, мої моря, я маринуюсь в соусі, ключ журавлиний... Виглядаю вожака. Не знаю, дівчино, це мабуть пошепки, чи так мені здалось? Я їхав до самого чорта в гості і ти була оцим чортом! Найкращим в цьому світі, що я в житті пізнав... Пустішає, пустіє, опустілий 'призволяще вокзал. Так, здивований, спитав? Ой.. А ви, не українець? А що, чутно? Італійською балакала, а я ненею відповідав... Що потім було, дивно, згадати так у ніч, де тебе не буде вже, принаймні хоч на мить. Бо ти була з села, та не з якогось Мухосранську! А з Геївки, отожбо, область то - Луганська. У цьому дикому транзиті, що Бог тебе завів, не відала шляхів ти, до аеропорту підтрусцем, балакали, балакали, довів... Коли ж нарешті, повернешся до нас? Я посміхнувся малощиро. Ніколи... Отак? Ох, як я помилявся! Чорт, ти відлітала... А я на борт піднявся, та ти ж бо й не питала. Я... Не зрозумію ніколи мабуть, що ти там розгледіла в мені... Та, он, якеє диво. Ти мала два квитки. Татусь твій, шалопай, проважати не приїхав, відпусточка вдалась, останнє: проказала на чужій землі... Тоді мабуть ми покохали? Так смішно. Скрізь зуби, що дригчать од тихого ворожіння, я згадую, як вчила - гадаю, та це вже є похмілля... Що там казати, полюбив я вино на довгії роки, але потім... Я йшов ізгорбившись якимсь дурним невдавшимся кроком, мені давно НАЧХАТИ, мені - вже все одно... Та, он, заглянув у твоє вікно, бо це була та Геївка, де я не був давно... Щось мати там пряли, та голосно співали вам пісень, коли іще малі лазали десь під столом. І вас було багато, ти не одна в родині'... Всі родичі роз' їхались і хто - куди, хто в небо, он як ти, а хто ігриз гніту бугри, я бачив тільки мати, твою матір. І знаєш, вона була щаслива... Не сумувала зливою, як я, та й не сдуріла, це відаю я точно... Весна квіла росою на фіолетовім барвінку, неквапливо сльозою 'зарилися піснею вітру навколо й інші квіти... Тюльпани, лілії й опуси, твої улюблені у саду цвіли гладіолуси. І день так пригрівав, як пан шановний п' є той піт у холопа, що зливою він ллє... Моєю то є зливою. Та в оту мить вона закінчилась, пройшла, схаменувся, що я робив... Останніх твоїх слів відразу й не оцінив. Пред тим, як відкрити широким місяцем благальні тихі мудрі очі, ти спам' ятаєш!? Пам' ятаєш... Казала же щоночі, коли у пристрасті зітхали по нас світські ропухи, а ми жили, поки жила й не відали розлуки... А отже говорила, трохи плагіача: - Згадай мене, серденько, два рази на днину, а я тебе ізгадаю кожну годину... Нам так подобався Коцюбинський. Ти іще казала: - колись хтось першим піде, і будем шукати, не знайдемо ніде. Не треба здаватись, лизати вогню, спробуй забути... лиш біль і мине. Я крокував годі уже спокійний, гадаючи у думці, що біль мій був надмірний... Їм був я ненажера, пірнав, як той тетеря у пастці до Великодню, великим був цей день, що нагадав мені... Оце мій Бог любові, я вибачаюсь довго, а може і не файно так розписав... Це - сила, що може зрушити безодню, якої я пізнав, ти, що була добра й гарна, за це тебе кохаю і кохав... Любити те, що не пропало. А не якісь загнилі дворці. Я раджу вам мислити двічі, бо ми не є творці... Лиш підпускаймо правду або злидні, а правда, щодо мене вона - одна, любов вона заселить, все інше зточить крадькома... Любов до одної, це - мій пантеон і вірність у самотність, ми не здатні до більшого... (Епілог). Коли мандрую світом, іду в шаткі кола, лишаюсь наодинці, щезає довкола це небо і ця сутінь, що ми зустрілися колись... Всміхаюсь не жартома, собі у сиві вуса, старий пустий вокзал... Он там, дивлюся і сидів я, сидів би і сьогодні повсякчас, якщо не підійшла б ти, така химерна ніч ця, Ван Гог залишився би рад... Я пробував із пензлем, сівши на це святеє місце' зобразити в портреті, тебе, моє серце... Та я ж бо і не зміг то. Мабуть всьому свій час. Лиш намалюю вогник уночі, то - ти, що поруч тут була. І будеш нескінченність у вирі до казок, підкину я альбома в небо із гуаш' ю, ти віриш!? Не впаде... Птахою вільною якою була ти, він стане і мерехтливим вогником, що 'малював я до ключа журавлів летить... Виглядаю вожака. Тебе мні буде видно, навіть коли впаде весна... Старий пустий вокзал, пустіє, 'пустілий, зпустошений!? Щасливий... До тебе, моя НАСАЮД. | |
| Переглядів: 596 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 2 | |||||||
Design by Arthur Gautama © 2025-2013
 | |||||||
