Меню сайту
АДМІНІСТРАЦІЯ
Ми у соц. мережах
СТАТИСТИКА
Пошук
Категорії розділу
| Міська [43] |
| Громадянська [93] |
| Любовна [286] |
| Містика та езотерика [32] |
| Пейзажна [193] |
| Релігійна [15] |
| Філософська [306] |
ТОП-5 / НОВЕ
ПОЕЗІЯ ТОП-5
ПРОЗА ТОП-5
ПОЕЗІЯ - НОВЕ
ПРОЗА - НОВЕ
ПРОЗА ТОП-5
ПОЕЗІЯ - НОВЕ
ПРОЗА - НОВЕ
Міні-чат
| Головна » Поезія » Лірика » Любовна |
Доленосна зустріч
| Сиджу одна. Сиджу в квартирі. І раптом, стукіт в двері тихий. Такий знайомий і до болю милий. Повільний, ніжний, люблячий, Й зрадливий... Чую знов. Іду... Іду через квартиру, До мовчазних дверей вхідних. Перед дверима зупинилась, Вдихнула глибоко й змирилась З нав’язливою думкою хмільною, Що голову зуміла полонить. Тоді, тихесенько й повільно Я двері відчинила гостеві. І раптом...Серце... Знов застукотіло. Знову, як тоді, Коли побачила його уперше. Коли зумів він, поглядом єдиним, Таким звичайним, ніжним, милим, Серденько в клітку посадить. І ось, стоїть він знов у дверях, Із квітами й цукерками в руках, В новій сорочці, білосніжно-білій. І дивиться на мене так, Не наче ангел я, До нього прийшовший з небес. О ні! На це, не поведусь я знову! Взяла себе у руки, Й хотіла було щось сказати, Та перебив мене чарівний голос, Такий прекрасний і чудовий, Не наче, райська пісня чарівна. Це голос був його... Його чарівний голос, Який я так любила...І люблю... „Привіт, Кохана. Вибач за минуле.” Сказав це, й ближче підійшов, Хотів було обняти, та я відсахнулась, Зробила крок назад, І кинула на нього погляд злий. Він був здивований цим дуже, І знов заговорив: „Та що з тобою, люба? Я вернувся.” А я стояла мовчки, все ще на порозі. Я була в шоці... Я не могла промовити ні слова... Лише думки в мені кипіли: „Та як він міг?! Та як посмів він тут з’явитись знов?! Після усього того, що зробив він! Я вижену його! Нехай собі іде!” Та серце плакало й кричало: „Ти, що дурна? Ти мріяла про день цей, Все своє життя! І ось. настав він. Він прийшов до тебе, А ти, дурепо, виженеш його??” Та злості було більше у мені, Й війну, що йшла в середині, в мені, Програло серце назавжди. А він, усе стояв у дверях, Й дививсь на мене... Йому цікаво, Як я відреагувала, на його прихід. Та відповідь на це, я і сама не знала. Я хотіла закричати, закатать скандал, Та... Та подивилась я у його очі... Блакитні, добрі і такі сумні. І це мене спинило, проте не надовго, Адже злість кипіла, Й не було сили стримувать її. „Та як посмів ти?! Як посмів прийти ти?! Ти думаєш, що „Вибач” буде досить?! Що я прийму тебе назад?! Після усього того, що недавно сталось?!” Він все стояв, спокійний, як раніше. Він десь секунду, може півтора, Переосмислював мої слова. А потім, тихо та спокійно, Промовив, ніжним голосом своїм: „Я знаю, я вчинив погано. Та зрозумів я, що люблю. Люблю тебе, одну єдину...” „Ти вже казав це! Пам’ятаєш? Тоді, Коли я прийняла тебе, в минулий раз! Ти клявся, що мене лиш любиш! Казав, що ти осмислив свої помилки І більше не повториш їх ніколи! І я тобі повірила тоді, Я прийняла тебе, а ти... Ти просто познущався наді мною! Ти знов пішов, ти знов мене покинув! А я ж тебе любила! Я вірила у всі твої слова, І всі твої обіцянки брехливі, Що будеш вічно ти мене любити! Що завжди будемо разом! Як можеш ти тепер сюди прийти?! Я не така наївна, як раніше! Я не повірю більш, твоїм пустим словам!” „Я знаю. І я вірю, Що було тобі важко як покинув. Але повір і ти мені тепер, Я теж не той, що був раніше. Тепер я інший. Я змінивсь, Кохана. І я тебе кохаю. Лиш повір...БЛАГАЮ...” Ні, я повірити йому не можу! Він зарадить, це я знаю точно. „Ні! Я тобі не вірю! І більш ніколи не повірю! Забирайся! Геть іди й не повертайся!” Тоді він опустився на коліна, Переді мною і сказав: „БЛАГАЮ...”. Та я зробила крок назад, І подивилася в його блакитні очі, Я не могла повірити своїм очам, В його були і по щоках котились сльози. Та я лиш повернулась, І скільки було сили хлопнула дверима. Я подивилася на нього, у дверний глазок. Він все ще був там, Перед дверима стояв на колінах, Він очі опустив й дививсь ними на двері... Я подивилась, я хотіла йти. Та раптом... Раптом сльози хлинули з очей і я завмерла. Я хотіла йти та не могла, Бо власне тіло слухатись не хтіло... „Іди, - казало серце – іди до нього, швидше. Скажи йому, що ти його прощаєш... Нумо! Скоріш, давай, іди!” Та я не знала, що робити, Чи серця слухатись чи ні... Якщо повірю я, він знову зрадить, Знову буду я страждати... Ну і нехай!! Усі страждання світу, Варті хоча б хвилини з ним! Він якраз устав і вже збирався йти, Лишивши квіти і цукерки під дверима. Та я відкрила двері, підбіг й обняла його. „Не йди. Я вже пробачила тобі... Залишся...Я тебе благаю...” „Звичайно, не піду, любове моя. Невже ти думала, що я без тебе жити зможу? Ти – моє життя. І я залишуся з тобою, До тої темної хвилини, Коли ти скажеш мені йти.” Тоді, він взяв на руки і поцілував мене. Так ніжно-ніжно, як ніколи ще... | |
| Переглядів: 790 | Коментарі: 2 | Теги: | Рейтинг: 5.0/2 |
| Всього коментарів: 2 | |||||||
Design by Arthur Gautama © 2025-2013
 | |||||||
