Меню сайту
АДМІНІСТРАЦІЯ
Ми у соц. мережах
СТАТИСТИКА
Пошук
ТОП-5 / НОВЕ
ПОЕЗІЯ ТОП-5
ПРОЗА ТОП-5
ПОЕЗІЯ - НОВЕ
ПРОЗА - НОВЕ
ПРОЗА ТОП-5
ПОЕЗІЯ - НОВЕ
ПРОЗА - НОВЕ
Міні-чат
Головна » 2012 » Січень » 31 » Таємничі чудеса (автор: Леона де восл)
13:12 Таємничі чудеса (автор: Леона де восл) |
| Таємничі чудеса (автор: Леона де Восл) В одному селі, жила сама звичайна українська сім’я – подружжя і двоє діток. Хлопчик Івась, та дівчинка Катруся. Івась, був старшим, йому було 13. Це був звичайний підліток, з золотим волоссям, яке коли, виблискувало на сонці не можливо було відрізнити від золота. А Катруся – це була його молодша сестричка, їй було всього 5 років. Вона була дуже гарною, здавалося, наче вона могла затьмарити своєю красою увесь світ. Це була сім’я не бідна, але й не багата. Жили вони, і раділи життю. Було в них поле, недалеко від їхнього невеличкого, але дуже затишного будиночку. Та от, одного разу прийшла до них у дім біда велика. Пішла мати у ліс і не повернулась. Чоловік журився, діти плакали. Але, як вони не шукали її, не змогли знайти. Так і жили вони. Та це була не єдина їхня біда. Все їхнє поле раптом згоріло і вся худоба кудись зникла. Вони вже думали, що гірше й бути не може, але намагались жити далі. Чоловік, як міг забезпечував дітей їжею та одягом. Так і жили. І через 2 тижні випав сніг. Настала холодна, білосніжна зима. Пішли діти гратись на сніг. І раптом чоловік почав помічати, що його дочка стала гірше почувати себе. Батько сильно за неї почав хвилюватись. У неї була дуже висока температура, вона майже увесь час спала і дуже сильно кашляла. Одного разу, привів чоловік додому лікаря, щоб той оглянув Катрусю. Лікар був другом чоловіка і завжди намагався йому допомогти у всьому у чому міг. Це був невисокий худорлявий чоловік років 35. Він був майстром своєї справи. Він міг вилікувати майже всі хвороби, і тому до нього часто звертались і його дуже любили та поважали у селищі. Лікар довго оглядав Катрусю. А Івась ,тим часом, зосереджено дивився на лікаря, він бачив дивний вираз його обличчя. Потім лікар підвівся і жестом показав батькові піти з ним до веранди. Батько і лікар вийшли з кімнати. А Івась поглянув на Катрусю, і вирішив підслухати розмову батька з лікарем. Він тихенько причаївся біля дверей. - Що з нею?... – запитав схвильованим голосом чоловік. - Я не впевнений....у діагнозі....- почав було лікар, але чоловік його перебив: - Тобто „не впевнений”?! Ви ж найкращий лікар! Ви ж умієте лікувати усі хвороби! – ледве стримуючи себе проговорив чоловік таким зляканим голосом, що Івась, який був за дверима, аж поблід... - Присядь, друже мій. Заспокойся. – спокійно відповів той. І коли чоловік зробив це, продовжив: - Розумієш...Я ніколи...не стикався з такою... хворобою... якщо це можна так назвати... Чоловік увесь поблід, і став одного кольору з білою стіною, біля якої сидів...А Івась став іще тихішим, боячись себе видати. Він був дуже схвильованим через стан сестрички. Після того як зникла мати він дуже сильно почав за неї хвилюватись. Він був готовий віддати за неї життя... А лікар продовжував: - Я не знаю, як тобі допомогти...Ти добре знаєш, що якби був шанс...я б його обов’язково використав... - ...Що, взагалі нічого не можна зробити?.. Якщо вона...я...я не зможу... побачивши як на це відреагував чоловік, лікар поспішив його підбадьорити: - Я спробую її вилікувати...Але...ти сам розумієш...- лікар зробив паузу, подивився на чоловіка, і продовжив, ще більш моторошним і сумним голосом ніж раніше:- Вона...помре...я ...лише можу трохи продовжити її життя...але...вона все одно...- Побачивши вираз обличчя чоловіка, лікар вирішив не продовжувати. Він сидів біля нього, весь блідий, неначе мрець, він навіть не ворушився...І лікар швидко запитав: - Як ти себ... Лікар швидко замовк.. Його на декілька секунд паралізувало від того, що він побачив...Чоловік, сидів біля нього...Він нахилив голову і... по його щоках текли величезні сльози...він плакав від свого горя...А лікар...лікар ніколи такого не бачив, він ніколи нікому не повідомляв, що хтось з його рідних помре...І по його власному обличчю покотилися сльози... Він настільки співчував горю друга, що навіть не міг нічого сказати, щоб його втішити...Він також дуже любив Катрусю...У нього самого ніколи не було дітей, і Івась з Катрусею були йому як рідні діти... Бідний Івась...Він сидів за дверима, на підлозі...Він не ворушився...Його настільки приголомшив діагноз лікаря, що той не міг ні говорити, ні ворушитися...він просто сидів...Він навіть плакати не міг...У той момент, коли він почув слова лікаря він... у нього в душі з’явилась пустота...ніби хтось вирвав у нього душу і серце...йому було настільки боляче...це навіть неможливо передати...Раптом він повернув голову і подивився на сестру, своїми повними болю, жалю і сліз голубими очима...Здавалось ніби зараз, та дівчинка на ліжку – це не Катруся, не його молодша кароока сестричка... Вона була не схожа на себе...Вона схудла настільки, що можна було побачити усі її маленькі кісточки...вона була біла, у червоних плямах химерної форми...Ніхто не впізнав би в цій помираючій дівчинці, веселу, гарну і життєрадісну Катрусю, яка навіть коли мати зникла намагалась підбадьорити брата і батька, яких вона любила понад усе....Це була страшна картина...І подивившись на неї, Івась зрозумів, що немає часу плакати, що потрібно щось робити...але поставало головне питання : „Що? Що робити? Як врятувати її? Як їй допомогти??”. На цій думці він піднявся і пішов до неї. Підійшовши, він опустився на коліна коло її ліжка і поглянув на неї...Вона спала...Він взяв її за руку і тихим, майже не чутним голосом пообіцяв: - Не хвилюйся...Спи...А я... Я допоможу тобі!... Я не дозволю тобі померти... Краще нехай умру я...АЛЕ НЕ ТИ... Останні слова він сказав з упевненістю в голосі...Він вірив у те, що вона буде жити і не збирався здаватись...Але...Він і досі не мав і гадки про те, що він буде робити. Так сидячи коло неї він приклонився і задрімав...У сні він побачив до болю знайому йому картину: ...Він з сестрою сиділи біля матері, батько був біля них, і мати розповідала цікаві історії, які вони з Катрусею так любили слухати... І раптом він прокинувся. Він загадав! Він згадав Улюблену свою історію, яку не раз чув від матері. Це була історія, про квітку. Але не просту. Ця квітка була чарівною. Той хто її мав міг попросити у неї все що завгодно, але тільки одне. Але де її шукати не знав ніхто. Але Івась не збирався здаватися, він вирішив піти на її пошуки. І чим швидше, тим краще...бо у Катрусі було всього декілька днів. Він підвівся, і тихенько, навшпиньках попрямував до веранди. Батька з лікарем не було. Тоді він попрямував до спальні і побачив там батька, який здрімав...Він був усе ще білим і сумним...І хоча він спав, з його очей, по щоках текли сльози...Івасеві стало шкода батька...І раптом, хлопчина задумавсь про те, що буде з батьком якщо він не встигне знати квітку і принести сестрі...Йому стало дуже шкода бідолашного батька...З його очей покотилась одинока сльоза, і він пішов до іншої кімнати. Там він як по-тепліше одягся, завернув у торбину шматочок хліба. Тоді він пішов до сестри, поцілував її у лоба і з сльозами на очах сказав: - Я не кажу бувай...я кажу до зустрічі...ти тільки не помирай...тільки дочекайся мене... Тоді він попрямував до веранди, і по дорозі заглянув до батька. Він пустив на нього поодинокий сумний погляд і вийшов з хати. Це була ніч. Змова, холодна ніч. Він зібравшись з духом попрямував просто у ліс, який знаходився неподалік. Йшов він досить довго, і раптом почалась заметіль...Вона збила Івася з ніг. Він упав на сніг і не зміг піднятись. Він знепритомнів... Коли він прокинувся, то зрозумів, що настав день. Він поглянув по сторонам і побачив незнайому картину...Навіть не незнайому, а дивну картину...Він був посеред лісу...Але зараз, це була не зима а весна. Усюди все було зеленим, все цвіло, сонечко ясно світило. І раптом його охопив страх. Страх за те, де він опинився, і за те що він уже міг спізнитись, і можливо його сестра уже померла...Адже зараз весна, а коли він йшов з дому була не весна а зима...Його це лякало...Але навкруги він не міг нічого упізнати, наче він потрапив у якийсь чужий, зовсім йому не знайомий ліс...Він так думав, бо любив гуляти у лісі і ніколи там не загублювався, він знав той ліс як свої п’ять пальців...А цей був йому незнайомий... Але все ж, він піднявся і почав іти. Він сподівався, що наткнеться на когось у лісі, і той йому підкаже, де він. Він йшов і йшов, але нікого не зустрічав. Лише одного разу бачив якусь дивну печеру з якої лунали дивні звуки, він пішов далі, бо вирішив, що там може бути якийсь небезпечний звір. Але проблема була не в тому, що звір міг бути небезпечним. Адже Івась був не з боязких. Просто він хвилювався, що якщо той звір щось йому зробить, то він не зможе врятувати свою сестру. І це було єдине, що його хвилювало. В його голові крутилась надокучлива думка : „А раптом я спізнився? Раптом я не зміг? Або не зможу? РАПТОМ ВОНА УЖЕ ПОМЕРЛА??”...Він не міг позбутися цієї страшної думки...Вона лякала його... Але він не збирався здаватись... Він йшов увесь день. Але ні разу нікого не зустрів, і не зміг навіть вибратись з лісу. Це було дивно, адже він ніколи не загублювався у лісі, навіть якщо він був там уперше...Сонце вже почало заходити. Івась побачив колоду і присів на неї. В його животі забурчало. Він був голодним. Тоді він поставив біля себе торбину з хлібом хотів було з’їсти, але раптом почув крик: - Допоможіть!... Лисиця!... І тоді він побачив, як з кущів вибігла лисиця, яка тримала в зубах ворона. Він був іще живим і виривався, оскільки лисиця тримала його за крило. Тоді Івась встав з колоди, взяв гілку, яка лежала коло нього і почав відганяти лисицю. Вона не злякалась тоді він крикнув до неї: - Відпусти бідну пташку, мерзотнице! – і кинув у неї гілкою. Лисиця, відпустила ворона і побігла геть. Ворон упав на землю і лежав не ворушачись. Тоді хлопець підійшов до нього, і взяв його на руки. Йому було дуже шкода бідного ворона. Він знову сів на колоду, все ще тримаючи ворона. Раптом, ледь чутно почувся голос...Голос був тихим, хрипким і ледь чутним...Він не виразно промовив : - Болить...болить...кров...рана... Івась, спочатку не міг зрозуміти звідки лунав цей голос. Але цей голос був йому знайомим. Цей голос кричав і просив про допомогу саме тоді коли з’явилась лисиця. Але потім він зрозумів, що голос належав воронові, адже саме його несла лисиця, і більше нікого не було поруч. Тоді він поклав ворона біля себе, відірвав шматок рукава і перев’язав ним воронові крило. Потім він побачив , що ворон зашевелився. Він піднявся і сказав: - Хочу...хочу їсти... Хлопець одразу узяв і віддав половину того хліба, що у нього був. Ворон з’їв його і сказав: - Хочу ще...хочу їсти... Тоді хлопець узяв і віддав весь хліб яки залишився.. Ворон поглянув на хліб і сказав: - А ти?.. Що ти будеш їсти?... - Я не голодний. Ти їж.. - І раптом його живіт забурчав. І він засміявся. Ворон з’їв хліб і промовив до Івася: - Дякую. Дякую хлопче за те, що ти врятував мене, вилікував і не пожалів останнього куска хліба для мене. - Не має за що. – відповів хлопець усміхаючись. - А що ти тут робиш? Як ти сюди потрапив? - Я... ну це довга історія...- відповів хлопець сумним голосом, згадавши Катрусю. - Розповідай. У мене часу вдосталь. Хлопець зібрався з духом, вдихнув і почав: - Я... У мене є молодша сестричка, яку я люблю більше життя...Вона для мене все...Матері у нас не має, є лише батько...І сестричка захворіла...Її не можливо вилікувати...- він говорив і по його щоках текли сльози а перед очима був образ сестри...такої, якою вона була коли він пішов...- Вона...їй залишилось декілька днів...Вона помре... - Тоді чому ти тут?...Чому ти не з нею?.. Чому не проводиш останні для неї дні з нею?.. – не розуміючи запитав ворон сумним задуманим голосом - Просто я... Чув історію про квітку... Квітку, яка може виконати будь – яке бажання... Я хочу її знайти... І врятувати Катрусю... - Це ти зараз говориш про Квітку життя? - Так...це вона...Ти знаєш де її знайти? - Знаю... Але це не просто. Краще не йди по неї, бо загинеш... - Мені все одно...Навіть якщо я загину... Лиш би Катруся вижила... - У тебе добрі наміри. І тому я скажу тобі куди йти... Іди до печери, яка знаходиться неподалік. Іди до само кінця печери. Але запам’ятай! Ні до чого не торкайся! Бо загинеш! Потім у кінці печери побачиш галявину, на ній рівно опівночі кожного дня цвітуть безліч чарівних і гарних квітів. Але тобі потрібна лише одна. Зірви її і тікай! І не озирайся, ні за що не озирайся, бо загинеш! - Дякую тобі за все, добрий Вороне! До зустрічі! Івась підвівся і чимдуж помчався до печери, яку він сьогодні удень минув. Він біг недовго. І раптом зупинився. Він зупинився, бо побачив ту печеру. Ту саму печеру! Вона була невелика, якраз для нього. Вона була страшна і похмура... З неї долинали страшні крики... Крики були душе роздираючими... Будь який інший уже давно втік би, але не наш Івась. Він був ладен на все заради того щоб сестричка вижила! Тому він зібрався з духом, глибоко вдихнув і пішов у середину. Він йшов у темряв до тої пори доки перестав бачити вихід позаду себе. Тоді раптом почувся моторошний крик жінки, який наганяв смертельний жах... Але Івась всього лиш застиг на хвилину і продовжив йти...Через пару метрів, раптом загорілось світло і освітило печеру попереду нього. По мірі того як він проходив по ній. І раптом він побачив посеред печери перед собою поляну і журавку на ній. Він зупинився і почав милуватись нею, але раптом з’явилась клітка з шипами. Вона повисла над журавкою і спала на неї. І раптом вона почала звужуватись і стискати журавку. І тут Івась захотів було зняти клітку, врятувати журавку але в голові почувся голос ворона: - І ні до чого не торкайся! Бо загинеш! Але хлопець проігнорував ці слова і крикнув: - Але ж журавка гине! І підбіг, і зняв клітку, і раптом все це зникло знов з’явилась печера і він ста каменем. Загинув Івась... Але раптом прилетів птах. Це був той самий ворон, якого врятував Івась. Він сів на землю біля закам’янілого Івася і промовив з докором: - А я ж йому казав! А я ж його попереджав!.. Що ж робити?.. Не можу я його так залишити... О! Придумав! Ворон злетів над Івасем і скинув на нього перо, промовляючи якісь чарівні слова. І раптом Івась ожив. Ворон врятував його! Тоді ворон подивився на хлопця і промовив: - Я ж тебе попереджав. І ще раз кажу. Ні до чого не торкайся бо загинеш! Я тебе більше не врятую! На цих словах ворон зник. А Івась пішов далі. І раптом Побачив Івась дерево, молоде дерево. Почав він ним любуватись, але раптом з’явилась сокира і почала рубати дерево. Хотів було Івась забрати сокиру і врятувати дерево, але знову почувся голос ворона. Вже голосніше ніж раніше: - І ні до чого не торкайся! Бо загинеш! Але Івась лише крикнув: - Але ж дерево гине! І підбіг, забрав сокиру і відкинув і тут Івась розсипався на попіл... Загинув юнак... І тут, знову прилетів ворон. І знову з докором сказав: - Ай-яй-яй! А я ж йому казав! Я ж його попереджав! І що ж тепер робити?.. Придумав!.. Сказав він ці слова і витяг пір’їну з свого хвоста і кинув на кучку попелу, потім промовив чарівні слова і дмухнув на попер. І раптом, знову ожив Івась. І ворон уже злим голосом промовив: - Я ж тебе попереджав! Я тебе більше рятувати не буду! Загинеш, то так і буде! І сестру твою, тоді ніхто не врятує! І знову зник ворон. А Івась пішов далі. Йшов він довго – довго, і раптом побачив дівчину молоду, яка гуляла по поляні з квітами і співала веселу пісню. І раптом з’явився батіг і почав бити дівчину. І знову хоче врятувати її Івась, і знову почувся голос: - І ні до чого не торкайся! Бо загинеш! Я тебе більше не врятую! - Але ж дівчина гине! Підбіг він, узяв батіг і відкинув його. І раптом, розлився водою, і на його місці залишилась лиш калюжа. Загинув Івась... І знову, нізвідки з’явився ворон. Він сів біля калюжі і сказав: - Ну що за хлопець! Я ж попереджав його, що більше не буду його рятувати! І про що він думав? Знову кинув він свою пір’їну у калюжу, що залишилась від Івася і сказав чарівні слова. І знову ожив Івась! І сказав йому ворон: - А тепер іди, іди за квіткою! Івась встав на ноги і пішов далі, через пару метрів побачив він повно квітів, і запитав ворона: - А яка з них, та що мені потрібна? - Це ти повинен сам визначити. - Але я не знаю... Що ж мені робити? - Ох.. Дам я тобі підказку: зривай ту, лише ту єдину квітку, яку серце підкаже. - Дякую за підказку. - сказав хлопець з усмішкою. Він почав ходити по галявині і розглядати кожну квітку. Але не міг знайти. І раптом побачив він квітку, звичайнісіньку троянду. Він підійшов до неї і побачив, що вона блакитна. „Таких не існує” – подумав він. І пішов далі. Але раптом, він зрозумів, що та троянда дуже нагадувала йому його сестру. Він хотів було ї зірвати, уже простяг руку, але ворон зупинив його: - А ти впевнений? - Ну... Начебто... - Думай добре! Зірвеш не ту, і іншого шансу не буде! - Я впевнений! І зарвав він квітку. І раптом він почув моторошний крик жінки, який наганяв страх... Раптом Івась почув дивний холод... Він відкрив очі і побачив навколо себе купи снігу... Він не розумій що сталося... Він підвівся і побачив, що він дома, він у лісі неподалік дому... Найгіршим було те, що квітки не було і його сестра мала от - от померти... Але раптом він побачив біля себе розу... вона росла, незважаючи на те, що навкруги був сніг... Він не став роздивлятись, те якого кольору була квітка... Він зірвав її і чимдуж побіг додому... Коли він прибіг, то забіг одразу до сестри... Коли він прибіг, вона померала... Вона, побачивши його усміхнулась, так як могла... І закрила очі... Вона померла... Івась стояв коло неї... Він хотів було дати їй квітку, щоб та її зцілила, але... раптом він не повірив своїм очам... Горе заполонило його серце... Він опустився на коліна, біля її ліжка... Він не міг нічого ні сказати, ні навіть поворушитися... І все це з однієї причини... Квітка... Квітка, яку він приніс їй... Коли він зривав її декілька хвилин тому, він... Він не побачив, що сонячні промені падали на неї так, що вона була блакитною... Але зараз, він добре бачив, що вона була не блакитна, а червона... Він похилив голову, закрив очі і тримав у долонях троянду... Червону... Одинока сльоза покотилася з його очей... Йому було настільки боляче, що він навіть плакати не міг... Він разом із нею, втратив сенс свого життя... Йому не хотілось більше жити... Не можливо передати словами, все те, що відчував зараз, ні в чому не винний хлопець... Одинока сльоза потекла по щоці і впала на квітку... І раптом, хлопець відчув тепло у своїх долонях... Він відкрив очі і побачив, що квітка стала блакитною... Його сльоза, яка впала на неї зробила її блакитною... Він швидко підняв її і постави біля сестри... Він поставив квітку, узяв сестру за руку і промовив: - Хочу... щоб все... було... як і раніше... Одразу після того, як він сказав ці слова він закрив очі і похилив голову. Пройшло декілька хвилин. Хлопець навіть не ворушився. Раптом... почувся стук у двері... Івась почув тихі кроки батька, який йшов до дверей, щоб їх відчинити... Почувся скрип дверей і... і до болю знайомий голос, який Івась ніколи не забуде... Голос матері... Але хлопець і досі не ворушився... Раптом він почув теплий, веселий, сонний голос Катрусі: - Матуся... Івасю вона повернулась! - скрикнула дівчинка і швидко підвелась і побігла до матері і батька, які були у веранді... Івась і досі сидів біля сестриччиного ліжка... Він не міг нічого зрозуміти... Він перевів погляд на те місце, куди він поклав квітку але її там не було... Він зрозумів, що все це йому наснилось... Він весело підвівся і побіг до веранди.. - Івась думає, що все це йому наснилось ...- тихо промовляв голос Ворона, який сидів на підвіконні ,- Нехай... Так буде краще для нього... Але я, знаю правду. Правду про всі ті чудеса і чудесні події, які пережив, цей хлопець... І про чудеса, квітки життя... Вірте у чудеса, і вони з вами трапляться... І ніколи не опускайте руки... |
|
|
| Всього коментарів: 0 | |
