Меню сайту
АДМІНІСТРАЦІЯ
Ми у соц. мережах
СТАТИСТИКА
Пошук
ТОП-5 / НОВЕ
ПОЕЗІЯ ТОП-5
ПРОЗА ТОП-5
ПОЕЗІЯ - НОВЕ
ПРОЗА - НОВЕ
ПРОЗА ТОП-5
ПОЕЗІЯ - НОВЕ
ПРОЗА - НОВЕ
Міні-чат
Головна » 2011 » Жовтень » 28 » РОЗДІЛ 2
16:30 РОЗДІЛ 2 |
| Наступного ранку мені довелося встати дуже рано, незважаючи на бажання нарешті виспатись після не дуже приємного тижня. Проте гнівити Олексія я також не хотіла, а тому, випивши величезну чашку запашної кави, вирушила у сторону офісу. Зазвичай я ходила на роботу з задоволенням, адже це саме те чим я хотіла б займатися усе своє подальше життя, але мене лякала перспектива співпраці з двома незнайомцями. Яка я, мабуть, боягузка! Усю дорогу я заспокоювала себе думкою про те, що, можливо, вони не такі уже погані. Тим паче, що усі мої знайомі колеги працюють у командах і вважають, що це дуже круто. І навіщо я себе так накручувала? Усі ці роздуми з’їдали мене зсередини і я навіть не помітила, як опинилася біля порогу офісу. - Ну, будь, що буде!- мовила я і переступила поріг. У кабінеті сидів, як завжди усміхнений Олексій. Моїх іноземців іще не було, хоча він і просив їх не запізнюватися. Мабуть, забули перевести годинники, чи ще щось. - А де наші іноземні друзі?- запитала я, у надії, що він розповість щось про їхню раптову хворобу. - Вони трішки запізнюються. Сядь, будь-ласка, нам треба поговорити. Це був один з рідкісних випадків серйозності шефа. Мене це, навіть, насторожило. Я присіла на своє улюблене крісло, у правій частині його т-подібного столу. І Олексій заговорив: - Я розумію твою позицію щодо цих хлопців. Я знаю, що ти звикла працювати сама. Але я сподіваюсь, що ти зможеш зрозуміти й мене. Ми повинні прийняти їх у свої лави. Це наказ зверху і я не можу це обговорювати. Тим більше, що тобі буде корисно навчитись працювати в команді. І не перебивай мене!- додав він, побачивши, що я уже відкрила рота, щоб заперечити,- Ти ж знаєш, що я завжди бажаю тобі добра, що я завжди піклуюся про тебе. Просто спробуй, може ці хлопці не такі уже й погані. Грін дуже розумний – він зможе легко контролювати усе з свого ПК, а Стас зможе захистити тебе фізично. Ти ж знаєш, що саме такий захист дуже часто може стати в пригоді дівчинці, що має таку небезпечну роботу. Ну? Уся ця промова була сказана майже благальним тоном, тому мені нічого більше не залишалось, як пообіцяти спробувати знайти з ними спільну мову. Якимось чином, шеф завжди умів знайти підхід до кожного з своїх працівників, а їх у нього було чимало, адже він завідував кількома районами міста і частково міжнародними справами. До речі, раніше він працював у загоні спецпризначення і також був дитиною-шпигуном, як і ми. Але під час одного завдання він сильно поранив ногу, і з тих пір у нього почались деякі проблеми з здоров’ям. А нога досі дає про себе знати, він трішечки кульгає. Щойно ми закінчили нашу розмову, у двері постукали. Наші закордонні друзі нарешті прибули. Шеф одразу почав розповідати про наше завдання на сьогодні, але я не дуже уважно його слухала. Мене зацікавила зовнішність моїх нових напарників. А якщо бути чесною, зовнішність лише одного з них. У Стаса були дивовижні очі. Учора я була дещо шокована, мабуть саме тому я цього й не помітила. Ці очі були яскраво синього кольору, такого насиченого, як море. Великі, сині очі... Мої думки обірвав ображений Олексій, який одразу ж почав читати мені лекцію про те, що це дуже важливе завдання і що ми повинні повністю усе зрозуміти, адже цей план він продумував увесь минулий тиждень. Я швиденько вибачилася і спробувала не дивитись на свого колегу, який мав на мене такий гіпнотичний вплив. Наше завдання полягало у тому, що ми повинні були проникнути у один з офісних хмарочосів, злитися з оточенням і, не привертаючи на себе увагу, установити декілька жучків. Місія не була нездійсненною, але нам потрібні були точні копії службових бейджів цієї компанії, а також бодай один службовий костюм. І те, і друге можна було отримати нейтралізувавши одного з працівників корпорації. А це легко міг організувати Васильєв. Таке враження, що він навіть зрадів такій можливості. Я уже не вперше отримувала таке завдання, але подумала, що у команді це буде зробити набагато легше. Я уже не відчувала такого страху до хлопців, проте легка неприязнь до них таки залишилась. Згодом, до офісу під’їхала наша службова машина Nissan. Ця машина завжди мені подобалась. Це був один з тих напів-позашляховиків чорного кольору, які тепер такі популярні серед міської еліти. Машини такого типу дуже часто знімають у фільмах про бандитів. Мабуть, у цих телевізійних злочинців непоганий смак, адже усередині авто було дуже зручним, затишним, але з тисячами різних опцій. Так як я працювала у шпигунській організації, у мене, звичайно ж, були права. Я отримала їх у 13 років, разом з іншими липовими документами, які часом бувають такі потрібні у моїй професії. І саме на цій автівці мене й учили водінню. Хоча мені набагато більше подобалось їздити на задньому сидінні. Наш водій Володя був моїм добрим другом. Ми були з ним знайомі ще коли я щойно почала працювати у нашій організації. Я завдячую йому усіма своїми знаннями у галузі автомобілів. Мабуть, ми зуміли здружитися завдяки невеликій різниці у віці. Йому було близько 22 років і він був справжньою «великою дитиною». Ми часто ходили гуляти у парк, їли морозиво і просто розмовляти. Я могла завжди розраховувати на його допомогу. Він був четвертим учасником нашої новоспеченої команди, але не брав участі у операціях безпосередньо. Володя був лише водієм і, якби не я, то і не знав би змісту наших завдань. Але я була дуже рада, що саме він буде моїм напарником. Усю дорогу до хмарочоса ми з ним розмовляли. Востаннє я бачила його десь місяць тому, тому у нас обох назбиралося трішки свіжої інформації. Я познайомила його з хлопцями, які також ставились до мене з певною недовірою, і мені здалось, що вони легко зможуть знайти спільну мову з Володею. Автівка зупинилась біля вражаюче беликої будівлі. Вона відблискувала своїми багаточисленними вікнами на сонці, а навколо неї крутилася урба людей. Деякі з них були одягнуті в уніформу темно-синього кольору. Першим заговорив Роберт: - Вам варто роздобути зразок фірмового бейджа. Він відкриватиме вам прохід до службових приміщень, через які вам буде легко потрапити до конференц залу. Учора ввечері я зламав сторінку однієї з охоронних служб і знайшов там схему будівлі. Я наводитиму вас через ці наушники,- він простягнув до нас з Стасом долоню, на якій лежали два маленьких пристрої. Ми легко установили їх у вухах,- Ну, ось, тепер вони майже непомітні.- я помітила явне задоволення у його очах,- Я сам їх розробив. Мені здалось, що я починаю розуміти його натуру. Він аж ніяк не був заученим ботаном, але дуже багато розумів у техніці. Це так класно, коли людина має улюблену справу, результатами якої може пишатися! Я мимохідь посміхнулася. Це, мабуть, трішки приголомшило Роба, бо ж це була цілком серйозна розмова, але з того моменту я почала ставитись до нього з більшою приязню. - У тебе є якісь пропозиції щодо того, як нам впіймати одного з цих працівників?- Стас показав рукою на людей, що метушилися за вікном. - Є одна ідейка. Я дуже любила продумувати різні плани, це приносило мені справжнє задоволення. На моєму обличчі заграла лукава посмішка. Коли ми вийшли на вулицю, Стас тихенько сказав мені на вухо: - Ти, мабуть, дуже любиш свою роботу... Я нічого не відповіла. Ми спокійно попрямували у сторону хмарочосу. Раптом на мене налетів якийсь хлопець. Це спочатку вибило мене з колії(мабуть, від несподіванки), але через секунду я помітила на ньому синю уніформу і у мене в голові одразу ж виник план дій. Молодий хлопець, приблизно двадцяти років, довго вибачався переді мною. Він належав до виду надзвичайно довірливих людей, які не користуються особливою увагою у протилежної статі. Мені було шкода використовувати його, але іншого вибору у мене не було. - Не вибачайтеся. Це нічого. Таке дуже часто трапляється з усіма. До речі, мене звати Саша. - Пробачте, будь-ласка, я такий незграба! Я сильно Вас штовхнув? Як я можу залагодити свою провину? Бідний хлопчина так щиро побивався, але його щирість грала мені на руку. Стас стояв за метр від мене і, схоже, був приголомшеним. Він, мабуть, ніяк не міг зрозуміти, чому мені захотілось знайомитись з хлопцем саме посеред операції. - Може запросиш мене на каву? Я сама була в шоці від власної нахабності. Я не мала звички першою знайомитись з хлопцями, але заради роботи часто доводилось приносити в жертву власні принципи. - Е...е...м. Ну, якщо так я зможу зам’яти свою провину, то через п’ять хвилин у мене буде перерва, а за рогом є прекрасна кав’ярня. - От і домовились. Через п’ять хвилин біля кав’ярні.- я швидко обернулась і попрямувала до машини, залишивши хлопця абсолютно розгубленим. - Що це, в біса, було?- Стас був дуже злим і дезорієнтованим водночас. - Не нервуйся ти так, усе гаразд. Це була всього лише частина плану. Мені було дуже цікаво спостерігати за його емоціями. Я старалась зрозуміти його, а ключ до цього був захований саме у них. - Якого плану? - Мого! Тобі потрібно лише заховатись у перевулку і зачекати на нас. Далі ти й сам знатимеш, що робити. - Невже ти справді можеш так використовувати людей? - Якщо мова йде про роботу ми повинні забувати про власні принципи, інакше ми не зможемо називатись професіоналами. Цю фразу дуже часто повторював мені Олексій. Вона була однією з його улюблених. Володя пирснув від сміху, він також не раз її чув. Десь хвилин через десять я знову вийшла з машини. Стас залишився чекати на мій сигнал. Я спокійно повернула за ріг і побачила там невеличке затишне кафе. У іншій ситуації я була б рада відпочити там у приємній компанії, але зараз у мене були важливіші справи. Хлопець у формі іще не підійшов. Я не сумнівалась, що він таки прийде на зустріч, адже побачення з дівчатами у нього, напевно, бувають нечасто і він не упустить такого шансу. Мені потрібно було знайти якийсь глухий перевулок. Звісно, ми не збиралися бити бідолашного хлопця, як ви, мабуть, подумали. Я усього лише мала підсипати йому снодійне у каву і відвести до цього перевулку, де ми забрали б у нього бейдж, коли він засне. Імовірність, що він не матиме його з собою існувала. Вона тиснула мені на мізки. Проте, я заспокоювала себе думкою, що бейдж потрібен йому, як пропуск на робоче місце. Я не була впевнена у своїх діях, але іншої ідеї у мене не було. Я повернулася до кафе. Хлопець уже чекав на мене. Я одягнула радісну маску і попрямувала до нього. - Давно чекаєш? До речі, завдяки чудо-пристрою Роберта, вони з Стасом чули усе, що говорила я і усе, що говорили до мене. - Та ні, щойно прийшов... - А ми з тобою так і не познайомились, як годиться. Я – Саша. - Андрій. Може, пройдем усередину? - З задоволенням! Всередині кафе було також дуже затишним. Звідусіль розливалося тепле, приглушене світло. За кожним з круглих столиків сиділо по двоє людей. Ми сіли за столик поруч з стіною і до нас одразу ж підбіг охайно одягнений офіціант. - Що замовлятимеш?- несміливо сказав Андрій. - Лише каву з молоком. Мені дуже потрібно було, щоб він замовив якийсь напій і я підключила усі свої знання з психології. - В такому разі мені теж каву.- Андрій звертався до офіціанта. Мені полегшало на серці. Я уже декілька років працюю у сфері шпигунства, але кожного разу продовжую нервуватись як вперше. І кожного разу радію, коли усе іде саме так, як я запланувала. - Пробач, я маю відійти на хвилинку. Тепер мені потрібно було перестріти свого офіціанта, забрати в нього наші кави і непомітно підсипати туди снодійного. Тоді, за планом я мала швиденько витягнути його з кафе і повести на прогулянку, доки снодійне не подіяло. Складність цього завдання полягала у тому, що робити усе це потрібно було дуже швидко. Якщо снодійне подіє ще у кафе, офіціант викличе швидку і у мене можуть виникнути проблеми. Така перспектива мене не дуже радувала і я сподівалась, що таки встигну. Офіціант стояв біля барної стійки. Андрій не міг нас бачити, бо наш столик знаходився у бічній кімнаті. - Пробачте, будь-ласка.- я звернулась до офіціанта.- Ви щойно прийняли замовлення на дві кави у мене з моїм хлопцем. Чи не могли б ви залишити готові напої на стійці, я хочу сама віднести їх. - Легко!- він навіть зрадів. Разом з ним зраділа і я. Поки що усе складалося ідеально. Я попрямувала до жіночої вбиральні. Мені потрібно було поговорити з хлопцями. Вбиральня була порожня. - Ви мене чуєте?- я почувалася некомфортно, розмовляючи і не знаючи чи почую відповідь. - Звичайно. Ти як?- відповів уже знайомий голос Стаса. - Усе гаразд. Тільки трішки нервую. - Заспокойся. Якщо щось піде не так, ми одразу ж заберем тебе звідти. - Я знаю. Але дуже хочеться щоб усе пройшло добре. Ти уже вийшов? - Так. Чекаю за тебе у перевулку за рогом. Ти уже дала йому снодійне? - Моя совість заважає мені це зробити. - Якщо мова йде про роботу ми повинні забувати про власні принципи, інакше ми не зможемо називатись професіоналами. Здається, ти сказала саме так. Я усміхнулась. Так дивно. Іще зранку я боялася зустрічі з цими хлопцями, а уже зараз вони підтримують мене, мов найкращі друзі. Тепер я була рада вчорашньому «сюрпризу» шефа. - Я буду хвилин через десять. Я ж профі! - От і добре. Його спокійний, розважливий тон заспокоїв мене. Я вийшла з вбиральні спокійна, як удав. Кава уже стояла на барній стійці, а офіціанта не було в полі зору. Флакончик з снодійним був у мене в кишені. Я швиденько дістала його і висипала потрібну дозу у обидві чашки. Чому в обидві? Щоб випадково не переплутати горнятка, як у американських фільмах. Свою каву я все одно не збиралася пити, а права на помилку у мене не було. Узявши в руки піднос, я попрямувала до нашого столика. Андрій, мабуть, подумав, що я уже не прийду і сидів стурбований. Щойно він побачив мене, його обличчя посвітліло. - Вибач, що так довго. Просто я вирішила дочекатися нашу каву, раз уже була поряд. Тримай. Я підсунула одне горнятко з теплим трунком до нього, а інше поставила поперед себе. - Розкажи щось про себе.- не те щоб мені було дуже цікаво, але я мусила якось підтримувати розмову. - Ну, якщо тобі цікаво... Мені 19 років, я навчаюсь у університеті на економіста. Так як навчання дорого коштує, я підпрацьовую у корпорації «Індастрім». Я непогано розбираюсь у техніці, тому працюю там програмістом. - Ця робота тобі подобається? - Не дуже. Але мені непогано платять. У цей момент сталося те, чого я й очікувала. Він узяв свою чашку американо і випив її одним ковтком. Тепер я мусила діяти швидко. - Слухай, може прогуляємось? Тут якось занадто тісно. Не чекаючи на його відповідь, я дістала з кишені джинсів 30 грн., кинула їх на стіл, узяла Андрія за руку і швидко повела вулицею. Ми дісталися потрібного відлюдного перевулку за хвилину чи дві. Це була моя помилка. Снодійне ще не подіяло і мені треба було терміново щось придумати. Мені потрібно було діяти миттєво. Я одразу ж згадала уроки з самозахисту. Щоб нейтралізувати супротивника, потрібно різко ударити його по шиї. Наступної секунди я перетворила свої думки у реальність. Андрій упав на землю. З-за рогу вийшов шокований Стас. - Ну ти й даєш! Я сприйняла це як комплімент і лише задоволено посміхнулась у відповідь. Не втрачаючи часу, Стас почав шукати бейдж. Він знайшов його майже одразу. Потрібна нам пластикова картка лежала у лівій кишені куртки. Мені було шкода залишати Андрія тут, але напарник узяв мене за руку і впевнено повів вулицею до автівки. Там на нас уже чекав Грін. Усе потрібне обладнання було розкладене у багажнику позашляховика, а керував ним один ноутбук, до якого було підключено безліч кабелів. Призначення більшості з них було мені невідомим. Роберт узяв пропуск з рук Стаса і поклав його у сканер(я не впевнена, але, здається, це був саме він). Через десять хвилин уже готові бейджі з нашими фотографіями лежали у наших з Стасом кишенях. Грін, як справжній профі, робив усе швидко і якісно. Ми знову вийшли з авто і попрямували до величезної будівлі. На вході до неї стояв охоронець, усередині ще один. Отже, будівля добре охоронялася. Щойно ми увійшли усередину, мені кинувся в очі інтер’єр приміщення. Там було надзвичайно багато простору і світла. Навколо метушилися люди. Одні з них поспішно заходили, інші - так само виходили з хмарочоса. Посередині приміщення стояла гігантська менеджерська стійка. За нею працювало не менше тридцяти чоловік. Більшість людей, що заходили до будинку одразу ж прямували до неї. За стійкою розташовувались ліфти. Їх було десь штук п’ять. Проте ліфти цікавили нас у останню чергу. Біля них, у самому кутку були невеличкі двері з написом: «постороннім вхід заборонено». Саме туди ми й попрямували. Поруч з дверима, на рівні очей знаходився термінал для зчитування службових бейджів. У голові промайнула думка: «А що, якщо Роб десь прорахувався і термінал не прийме наших пластикових карток?». Я глянула на Стаса – здається він думав про те ж саме. Проте бейджі були зроблені ідеально. Після того як ми провели ними через термінал, він тихо пікнув і двері відчинились. За дверима простягався довжелезний коридор із безліччю дверей. Тепер ми уже не могли справитись без допомоги Гріна. Його голос залунав у наших вухах: - Вам потрібно піднятися на останній поверх. Службовий ліфт ви знайдете, пройшовши по коридору направо. Ми послухали його. Ліфт знаходився там, де він і сказав. Його дверцята відкрились і звідти вийшов якийсь хлопець. - А ви що, новенькі? Так як у коридорі більше нікого не було, він, мабуть, звертався до нас. - Ви новенькі? Я ніколи раніше вас тут не бачив. - Так, новенькі. У нас сьогодні перший робочий день.- я мусила якось викручуватися з цієї ситуації. - Бережіться Лізи – вона заступник директора. І одягніть форму – краще її не злити. Хлопець посміхнувся мені і пішов по коридору геть. - А було близько...- тихенько бробубнів Стас. Піднятися на останній поверх не було проблемою – ліфт працював дуже швидко. - Конференц зал – треті двері справа,- голос Роба у вусі дещо мене налякав. Ми могли б знайти ці двері і без його допомоги, адже на них висіла велика табличка. Усередині, здавалось, нікого не було. Я ризикнула і трішечки привідкрила двері. Там і справді нікого не було. Я увійшла усередину. Це було ще одне велике приміщення з скляною стіною, через яку проникало сонячне світло. У центрі стояв великий круглий стіл з безліччю стільців. - Ну, і де нам встановити ці камери?- запитав Стас. Голос у вусі відповів: - Одну на стіну, так щоб було видно зображення, що показує проектор, іншу, щоб було видно людину, що сидітиме у голові стола. - Зрозуміло. Постав її на стіл. Стас дав одну з малюсіньких камер мені, а іншу пішов установлювати сам. Коли справу було зроблено, наші навушники знову заговорили: - Поставте одну камеру у кабінеті директора. - Як?- вигукнув Стас,- Ти узагалі розумієш, чого від нас хочеш? - Розумію, але нам потрібно знати про усе, що відбувається у цій будівлі. - Вони нас упіймають! - Не упіймають! Керівника зараз немає у офісі. Щойно він пройшов мимо нас, сів у свой Порш і поїхав кудись. - Ти знаєш, як він виглядає?- недовірливо запитав Стас. - Знаю. Я узяв у Олексія Романовича його стару справу – його колись судили за контрабанду – там була і фотографія. - Якщо нас помітять, винним будеш тільки ти!- сухо сказав Стас і пішов у сторону іншого виходу.- Ти так і будеш там стояти? Він звертався до мене. Я на хвилину втратила відчуття реальності. Виявляється, вони також не дуже добре ладнають між собою. Я прийшла у себе й побігла за ним. Усю дорогу Васильєв розлючено бубонів щось собі під носа: - Не засічуть...а якщо таки їхній шеф не поїхав...як він мене бісить... Заховавшись за своєю недовірою до них, я й не подумала, що вони також не були знайомі раніше. Мабуть, вони також не дуже довіряють одне одному. Так як вони з’явились у моєму житті одночасно, я не могла й припустити такого варіанту. Секретарки на місці не було, як і її керівника. Ми швидко пройшли до кабінету генерального директора. Він був оформлений дуже модно. Мабуть, над ним працював не один дизайнер. Великий скляний робочий стіл був завалений паперами. На стінах висіли різні репродукції відомих картин. Стас вирішив, що найзручніше буде прилаштувати камеру на одній з них. Через десять хвилин ми уже сиділи у машині. - І як усе пройшло?- запитав Роберт. - Нормально,- відповідь прозвучала якось грубо. - Керівника не зустрів?- це був явний сарказм. - Не наривайся! Стас уже ледве стримував себе. Я зрозуміла, що мені варто утрутитись: - Хлопчики, не сваріться, будь-ласка! Усе ж закінчилось добре! - Це його щастя!- гаркнув Стас. - Досить! Здається, мої спроби не минули дарма, бо вони таки зупинили сварку. Проте, усю дорогу між ними літали іскри. Я почувалася, мов між двох вогнів. - Ну, і як пройшов ваш перший робочий день?- запитав Олексій.- Щось сталося?- додав він побачивши злих хлопців. - Нічого страшного, просто у них виникли певні непорозуміння,- відповіла я,- Проте, я думаю, що наші хлопчики уже дорослі і скоро помиряться. Правда ж? Обидва лише мовчки кивнули. Я була дуже рада, що вони виявились саме такими. З усіма своїми недоліками, вони усе одно здавались мені дуже хорошими, хоч іноді й поводились, як діти. Коли я уже зібралась іти додому, Олексій підійшов і тихенько сказав: - А я знав, що вони тобі сподобаються... |
|
|
| Всього коментарів: 0 | |
