Меню сайту
АДМІНІСТРАЦІЯ
Ми у соц. мережах
СТАТИСТИКА
Пошук
ТОП-5 / НОВЕ
ПОЕЗІЯ ТОП-5
ПРОЗА ТОП-5
ПОЕЗІЯ - НОВЕ
ПРОЗА - НОВЕ
ПРОЗА ТОП-5
ПОЕЗІЯ - НОВЕ
ПРОЗА - НОВЕ
Міні-чат
Головна » 2011 » Жовтень » 13 » Кошик невикористаних можливостей
20:16 Кошик невикористаних можливостей |
| Із байдужістю до всього світу я поверталася додому….Така сірість- зовсім без кольорових відтінків заполонила мене за останніх два тижні! Я не знаю, можливо, це було пов’язано із двома насиченими екзаменаційними сесіями? Але ж ні, на цьому грунті у мене все було чудово! Літня пора повинна принести і пробудження моїй душі! Та замість того якась невідомість….Начебто і живеш, як усі навколо….І бажання насолоджуватися кожною прожитою хвилинкою відсутнє…..І тоді задумуєшся: невже отак буде завжди- сіро, спокійно, буденно? Без бурхливих емоцій, незабутніх вражень і відчуттів, без руйнування стереотипів і правил і виходу за рамки дозволеного? Варто лише жити заради таких моментів! А заради чого живемо ми?Невже отак кожного дня, вловлюючи безліч іінформації, ми зберігаємо її у своїй пам’яті як не люди, а звичайні мобільні телефони чи комп’ютери, потім намагаємось видалити, та вона потрапляє у корзину,І лише потім ми її стираємо назавжди! І так сила- силенна нових думок у нашій голові, які переплетені між собою, і дуже часто непов’язані. Намагаючись сказати правду, ми мовчимо, бажаючи випустити у собі емоційного монстра, ми сховуємо його у найпотаємніші глибини своєї свідомості із надією на те, що він більше ніколи не з’явиться, відверті розмови змінюємо на пусті фальшиві фрази, а зізнання притуплюємо гордістю! Бажаючи знову відіслати ці депресивні думки у якийсь куточок у моєму безглуздому світі, я вирішила трішки попрацювати- залишалося доопрацювати десять соціологічних анкет, і вже завтра я могла б отримати обіцяні гроші за виконану роботу. Гроші? Чому вони перетворюють нас на жадібних пожирачів технічних новинок, на безчуттєвих істот, яким далекі поняття рівності, свободи вибору…..Але вони і мені потрібні….Ці жалюгідні папірці не дають мені спокою, бо скрізь – у супермаркетах, маршрутках, у інших громадських місцях- вони вже давно стали незамінними. Та завтра буде новий день, і, можливо, що все буде зовсім по-іншому! День був чудовим! Літнє повітря так і приманювало розслабитися….І лише єдина думка переслідувала мене- подзвони подрузі, і сходи у клуб, розслабся нарешті! Наче внутрішній голос підштовхував мене це зробити, та у світлі останніх подій мені не хотілося ні чути музику, і тим більше танцювати! Досі не можу забути той клятий відбір! Я завжди обожнювала танцювати. В першу чергу це для мене- вияв емоцій! Дійсно, тільки таким чином я могла б свої негативні емоції випустити на волю, нікому не завдавши болю .Та крок за кроком я вдосконалювала свої вміння із хореографії і дуже мріяла потрапити у найкращу балетну школу у нашому місті. Ця ідея- фікс мене переслідувала постійно.І нарешті я наважилась.. Прийшовши туди, була переконана, що незабаром стану професійно займатися хореографією. Зайшовши у зал, де проходив відбір, мене раптом охопив страх, і я не могла наважитись іти далі. Бажання було настільки великим, але щось зупиняло ! Що мене тоді зупинило- я не можу пояснити і до сих піо! Я лиш це сховала у кошик моїх невикористаних можливостей. Можливо, колись я його знову відкрию, та це буде ще не скоро! Поспішаючи назустріч із роботодавцем, я у голові собі прокручувала вже той жалюгідний список речей першої необхідності, щоб нарешті купити за отриману зарплату. Та все вийшло як завжди. Я отримала набагато менше. І знову довелось чимось пожертвувати. У дратівливому стані я зателефонувала до своєї подруги і запропонувала їй сьогодні сходити кудись. Вона, шалена любителька розваг , одразу ж погодилась. Та навіть у нічному клубі мене переслідували одні і ті ж думки- для чого я сюди прийшла, навіщо мені розслаблятись? Своєю задумливістю я страшенно обурювала подругу. Як-то кажуть, поганий настрій швидко передається усім, хто знаходиться навколо. Намагаючись її заспокоїти, я знаходилась зовсім у іншому місці. Там, де ми можемо виявляти свої емоції, почуття, і ніхто нас за це не буде засуджувати, де нам дозволено мріяти і реалізовувати свої задуми, там, де ніколи не буває бідних і багатих- у якійсь у топії напевно. Так, саме в утопії Томаса Мора. Та що ж ця у топія? Якби потрапити у цей світ, то тоді б не було лідерів і тих, хто приречений підкорятися…. А тут банальщина! Ніхто не мріє , не обдумує свої вчники, а залишається прагматичним роботом свого часу! Можливо, і хтось мене вважає божевільною за це? У цьому світі ми прилаштовуємось найзручніше, притираємось одне до одного , і як ті п’явки- висмоктуємо всі життєві соки! Значить, в нашому житті головне добре прилаштуватися? Чудово, моя божевільність мене повністю влаштовує!Можливо, колись вона для когось стане спасінням.Та мої думки знову перебила репліка подруги: -А це не той балетмейстер, у школі якого ти хотіла навчатися? Дійсно, це був він. Ще один, і, мабуть, єдиний шанс, який не можна опустити. Не була б я такою божевільною, то б знову відправила його у кошик моїх невикористаних можливостей. Та відтепер він буде порожнім із надією, що ще колись знову я впущу його у своє життя! Цілий тиждень я прожила чужим життям- і воно мене шалено притягувало. Щоденні репетиції по чотири години, вимогливість Анатолія Петровича і моє собисте задоволення, якого у мене дуже давно не було. Коли я приходила туди –у світ дзеркал, музики і танцю, мені не хотілося виходити звідси взагалі. Постійні буденні проблеми самі собою зникали . Моя емоційність раптово залишила мене, я лиш відчула те, що мені так давно було необхідним- щастя! Я була щасливою! Хотілося бігти по вулиці, і розповідати це усім перехожим, сміятися від душі, і дякувати….Дякувати Богові чи матінці- долі за той шанс, що вона мені подарувала! Ще тоді у клубі, коли я підійшла до Анатолія Петровича, він не здивувався, а лише прмовив: -Доброго вечора, Надіє! « Що? Звідки він знає моє ім’я?» Я була спантеличеною від його розмови зі мною. -Наскільки я розумію, ви хочете навчатись у моїй танцювальній школі? -Так.- мовила невпевнено я,І вся моя рішучість, із якою я хотіла з ним заговорити, вже сховалася десь далеко. - Що ж, приходьте завтра о дев’ятій! - Дякую, я обов’язково буду! З цього все і розпочалося. Зовсім чуже для мене життя мені страшенно подобалось.Але мало хто із друзів мене розумів. « Це марна трата часу!»- неодноразово повторювали вони. Та хіба ж може бути марною тратою часу те, що робить тебе щасливою в цьому житті? Чи не варто заради цього вогню у своїх очах жити, віддавши при цьому стриманість, поміркованість, розсудливість, і з пристрастю полинути у той світ рухів і поглядів, емоцій, які неможливо описати словами. Я не знаю, чи може бути щасливим той, хто не змінює течії свого життя, а так пливе собі за течією, як той корабель, який рано чи пізно приречений на загибель! Сьогодні в неділю в нас немає занять, але я поспішаю із посмішкою на обличчі до Анатолія Петровича. Як завжди це буває в нашому житті, буденність дуже швидко повертає нас до реальності. Мені довелось просити Анатолія Петровича виділити мені самостійні заняття, оскільки я не могла б займатися в суботу через роботу. Відкриваючи двері до залу, щоб знайти балетмейстера, я помітила там молодого хлопця, який танцював під повільний медляк сам! Непомітно спостерігаючи за ним, я поступово забувала про все! Як він чудово рухається! Який він…..- це неймовірно! нІколи раніше мені не доодилось бачити подібне!Він був настільки чарівним, чуттєвим, пристрасним….Так би й затанцювала зараз з ним- із всією віддачею, емоціями, пристрастю…..Моє захоплення зникло із непомітною появою Анатолія Петровича. - Що? Подобається?- запитав він як завжди – наче із хитрістю у словах і глибоким підтекстом. - Гарно танцює. Я, мабуть, так ніколи не зможу! - О так зараз точно не зможеш! А от постійна праця дасть відповідні результати. - Та от тільки коли? - У нашій справі головне що?- із невимушеною посмішкою запитав він. - Терпіння і бажання? - І ще? Без незнання третього правила ти ніколи не зможеш жити у світі танцю!Це забуття, Надія! Якщо у тебе навіть є терпіння, і шалене бажання, ти ніколи не зможеш віддатися танцю і тілом , і душею, якщо не зможеш забути про всіх і про все!Запам’ятай слова людини, якій довелось суворо заплатити за те, що я не зміг вчасно забути! - Я….спробую ….- Але в цю мить я точно не могла забути про нього! Тим більше, що він проходив поруч! - Я саме про це, симпатичний хлопець, але про це під час занять ти маєш думати найменше! - Звичайно! Але чим більше я хотіла забути після його слів, то тим більше я не могла цього зробити, бо це було б неможливо у світлі останніх подій. Кожного дня я раніше приходила на заняття і непомітно спостерігала за ним немовби старшокласниця, яка була по вуха закоханою у свого наставника. Наскільки чуттєвим може бути цей незнайомець? І чому він завжди танцює сам? Невже у нього немає пари? Це ж танець двох закоханих! - Надія, ти знову за ним спостерігаєш?- тихий шепіт Анатолія Петровича мене налякав. - Та я…я… - Бідолаха танцює сам, бо його талановита партнерка на запрошення американського хореографа поїхала працювати у США. - Але чому він досі не знайшов собі пари? - Ти, моя хороша зараз повинна думати не про нього , а про себе в першу чергу. - Я знаю, що потрібно працювати над собою. - Я бачу, що ти працюєш! Але проблема зовсім в іншому…. Звичайно, я не догадувалася, про що могла б бути мова. -Я не знаю, що з тобою, але ти не відчуваєш танець. У нас зараз підготовка до конкурсу, і я змушений тобі відмовити. Ти зараз із нами не готова танцювати, а тим більше брати участь у конкурсі. Мені так і хотілося промовити «Чому? Я ж найбільше часу проводжу у танцювальному залі!» та замість того я лише промовчала. Ти не відчуваєш! Він не перший, хто мені це сказав! Хіба ж я можу знати, чому у цьому жалюгідному свті я не навчилася відчувати? Можливо, так і краще. Мені не доводиться жити за одноманітним сценарієм- народився, виріс, закохався, одружився! Я завжди думала, що в житті має бути щось більше... Ці пусті розмови про кохання, симпатії, сварки, заміжжя я завжди пропускала мимо вух! Що ж, знову повертаюсь до кошика своїх невикористаних можливостей! Як виявилося, мого бажання було зовсім мало. І це не головне у цьому світі! Невже я знову буду отак пасивно жити, не думаючи про свої ще дитячі мрії? Але всіх моїх знайомих у двадцять років вже мрії не тішать, а реальність. Та к чорту ту реальність? Хоча б ще раз пройдуся повз місце, яке дарувало мені щастя! Усе так швидко закінчилося? Так швидко? І знову він…. самотній танцівник! Ще раз тебе побачу! Я й зовсім не помітила, що він наближаєтьс до мене. І коли він хотів вперше зі мною заговорити, я заплакала! Чи від щастя або ж від болю! Вперше за останні п’ять років я ридала як божевільна, а він намагався мене заспокоїти! Знову згадую про кошик невикористаних можливостей,і схоже, що цього разу я б його не закрила без допомоги Андрія. Якусь щиру надію він вселив у моєму серці ще тоді, коли я його побачила вперше. І тепер він знову вселяє мені її кожного разу, займаючись зі мною вже два дні по п’ять, а то й більше годин! Як вчитель, інколи здається мені занадто вимогливим, та я просто не можу не прислухатися до його настанов і порад. Я із щирою усмішкою повертаюсь додому після того, як ми з ним посиділи у кафешці втомлені після репетиції. Вистачало одного погляду, і мені здавалось, що я його знаю все життя, і слова були зайвими,але іноді й хотілося зізінатися і мовити: -Ти мені не байдужий ще із першого разу, коли я тебе побачила! Але що я можу розуміти у таких справах? Абсолютно нічого. Ще із чотирнадцяти років мої подруги зустрічалися із хлопцями, влаштовували любовні трикутники,потім гірко плакали і клялися у байдужості! А в мене все було за планом- вчишся навідмінно у школі, потім поступаєш в університет,і тут знову сила- силенна обов’язків, із якими я ледве встигала справлятися! Отак я не навчилася відпочивати, розслаблятися, і мені зовсім невідомі ці пристрасні обійми із коханою людиною! Сьогодні Андрій сказав, що він зрозумів, в чому моя проблема, і завтра ми будемо її виправляти! Цікаво- як? Але про це я зможу дізнатися лише завтра, а сьогодні ще потрібно повчитися. Та от тільки- де знайти бажання? Наступного дня я поспішала на репетицію, і мене не залишала одна- єдина думка: невже він настільки мене жаліє, що погодився зі мною займатися? Або ж у нього є якийсь замисл щодо мене? Не навчившись довіряти людям, а тим більше мало знайомим, я ще більше задумувалася про справжні мотиви його допомоги. Отак просиділа я у пустому залі п’ятдесят хвилини. Схоже, що тепер я все зрозуміла: його ніколи не цікавила ні я, а тим більше моє бажання танцювати! Потрібно іти додому і заспокоїтися- все розпочати з початку! Вийшовши з залу, я почула якийсь шурхіт у коридорі: -Хто там?- але відповіді не було. Зібравши всі зусилля, я поспішила до виходу. Та раптом хтось мене взяв за руку! -Надь, це ж я, Андрій, вибач, що змусив тебе так довго чекати! Я не могла мовити ні слова. Та тримаючи свою руку у його руці, мені одразу ж стало набагато спокійніше. -То ходімо займатися?- запитала нарешті я. Він лише промовчав, і не відпускаючи мене, повів наче школярку до залу. Сьогодні він був зовсім іншим- постійно усміхався і повторював: -Ти ж моя розумничка, у тебе все вийде! Коли ми стояли удвох в парі, то мені вже не хотілося знати про справжні мотиви його допомоги.Аби лише він був поряд. Раптово він зупинивсяі прошепотів: - А ти віриш у долю? Збентежена його раптовим запитанням, я одразу не знала, що відповісти. Та згодом думки наче виринали із глибини душі. -Я не знаю чи це доля….але….але я вірю в те, що зараз бачу. - А я дякую долі, що зустрів тебе! Ти- моя Надія!- раптово він нахилився, щоб мене поцілувати. Наче струмом мене вдарило від його дотику, слів і пристрасних обіймів….Все було наче в тумані! Як тільки я намагалася зосередитися, зупинити цей незрозумілий для мене раніше порив, мовити хоча б слово, його поцілунки несли із собою ще більше бажання бути з ним, відчувати кожну струну його душі і тіла…… Цілий тиждень я засинаю і прокидаюсь із найріднішою людиною! Як же це чудово кохати і бути коханою! Всі, хто хоча б раз у цьому житті закохувався, мене зрозуміють! Я не думаю про сірі будні, бо вони для мене тепер набули кольорових відтінків, мені не потрібно складати ці кляті списки першої необхідності і будувати плани на завтра….Я живу тут зараз із ним- не потрібні зайві слова, щоб зрозуміти наскільки глибокі почуття у мене до нього! Пристрасть….Я ніколи не думала, що зможу бути настільки пристрасною і чуттєвою!Андрій неодноразово повторює, що я найпалкіша і найпристрасніша танцівниця з усіх знайомих йому танцівниць! Я зовсім віддалилася від реального життя, від всіх тих людей, які раніше були для мене рідними! А моя подруга? Вона ж зовсім не знає, де я і що зі мною! Неприємна розмова у нас відбулася.Не знаю, чи зможу і надалі із нею спілкуватися. Прийшовши до неї на емоціях із посмішкою, вона ж одразу опустила мене з небес на землю. Почала мені розповідати за контрацепцію і тому подібне і ще про те, що я зовсім не знаю Андрія і одразу ж до нього в ліжко….Я думаю, що вона просто заздрить моєму щастю, бо ніколи по- справжньому взаємно не закохувалася! Схоже, що неприємності тривають.Сьогодні ж двадцять п’яте червня і необхідно заплатити квартплату, а у мене майже нічого не залишилося.Але думки про це я швидко відігнала від себе, і знову поринула у світ спогадів із Андрієм. Бувало у вашому житті так, що ще із самого ранку вас переслідувала смуга неприємностей, і здавалося, що от- от вони повинні закінчитися, та все відбувалося із точністю навпаки. Із самого ранку мене переслідувала смуга сірих відтінків, і я ще подумала: як тільки я далеко від Андрія, моє життя стає таким сірим і жалюгідним, як було до цього часу. Пошвидше б його побачити! Намагаючись зупинити найперше маршрутне таксі, я вже через десять хвилин була на нашому місці. Непомітивши, що у мене відкрилась сумочка, я мчалася у парк, нач навіжена! І тут знайома постать. І ще одна! Тобто він не один? А з ким? Така симпатична дівчина! Мабуть, його сестра! Ну що ж, я підійду до нього, і познайомлюсь із його рідною сестрою! Та відчуття….Якесь дивне відчуття переповнювало моє серце, і я зовсім не хотіла вірити у те, що бачу! Поступово знижуючи свій темп, я підходжу до них. А можливо не варто? Краще хай все залишиться, як є! Навіщо повертатися до реальності? Та вже тепер я точно змушена до неї повернутися! Андрій цілується із нею! Так само пристрасно як і зі мною….І це точно не сестринські чи братські почуття! Що ж робити- іти далі до них чи зникнути від усіх і всього, стерти із пам’яті цей тиждень…..Це було б неможливим, бо це був найщасливіший тиждень у моєму житті! Потрібно іти геть, і бльше ніколи не згадувати про свої мрії! Вони і мене тепер як моїх однолітків, вже не тішать! Намагаючись тримати себе в руках, я відчувалая як сильний біль підступає мені до горла- біль, який наче п’явка висмоктує із мене останні частинки мрії, змішаної з ненависною реальністю! Невже це кінець? Та ні, потрібно йти далі! Це ж просто випробування- ще одне випробування часом, яке зробить мене сильнішою! А можливо, що зламає мене назавжди? Я йому довіряла як нікому.А все вийшло як у звичайнісінькому реальному житті- як у всіх моїх знайомих подруг, що проходили через це. Зрада близької людини- це ж зовсім не дивина сьогодні! Вони всі це пержиили, і зараз лиш згадують про це жартома. Та чи варто жартувати із приводу того, що колись хтось пережив найважчий період у своєму житті??? Мабуть, варто тому, що так легше! А я поспішаю…..Але тепере куди? Тиждень тому знала , куди мені бігти, про кого думати, за ким сумувати, а що сьогодні? Я не лишесумую. І це найгірше! Я люблю! Я не можу зрозуміти, чому почуття до нього настільки сильні! Зовсім недалеко я була від своєї квартири. Мені не хотілося повертатись у цей пустий простір. Не знаю чому, але я попрямувала до будівлі, перебування у якій могло б докорінно змінити моє життя! Як жалюгідно! Як боляче! Як пусто! Серце розривалося на частинки від болю, а ноги все несли у невідомий напрямок, та раптом стоп- переді мною стояв мій викладач Анатолій Петрович. Побачивши моє заплакане обличчя, він одразу ж мовив: -Я знав, що із цієї ідеї не вийде нічого хорошого! Ще тоді я і не здогадувалась про що мова. Але миттєвий спокій змінився на ще більшу збентеженість. - Доброго дня!- мовила я. - Доброго! Ми завтра їдемо у Сімферополь на конкурс! Ти з нами? - Тобто? Ви ж самі сказали, що я ще не готова танцювати із вами! - Так думав я тиждень тому, але мені повідомили, що ти готова до нього! - Хто? Андрій? Невже Андрій розповів усе Анатолію Петоровичу? І взагалі до чого тут конкурс? -А звідки ви… - Я попросив свого сина із тобою порепетирувати, і він погодився! -Андрій- ваш син? - Так, і він погодився мені допомогти. Як я розумію, у вас були не лише репетиції? Більше нічого я не хотіла чути! Лише втекти і не повертатися у цей проклятий світ танцю! Невже отак просто я змогла повірити у те, чого наспрвді ніколи не було! - Я не хочу нічого чути ні про вас, ні про ваші танці!- із підвищеним тоном розпочала я,- навіщо вам було це? Ви ж знали, що у нього є інша? - Ти про кого? - Я сьогодні у парку бачила його із блондинкою! - Настя повернулася?!- здивовано запитав він. - От і все. Дякую вам за суворий життєвий урок. Я думаю….я…- боляче було мовити і слово, та я намагалася це приховати,- ви Андрію подякуйте від мене! – обернувшись до шосе я зупинила таксі, і не звертаючи уваги на прохання Анатолія Петровича поїхала додому! Дзвінок Олі був вчасним. - Оль, ти можеш зараз приїхати до мене,- схлипуючи говорила я. - Звісно,а що сталося? - Просто приїдь. Ти мені дуже потрібна. Ольга, як завжди із емоційним підривом намагалась мене заспокоїти і була просто шокованою від правди….Як і я звичайно. Мені здавалося, що це відбувається не зі мною, а просто хтось мені розповів цю історію, у якій ти можеш стати лиш засобом для досягнення мети. От і все. Я лиш повинна була врятувати його сина від депресії, і повернути до нормального життя, допомогти забути Настю- кохання всього його життя. Без мого дозволу він давно все вирішив за мене. Безглуздя! Мені у житті так не вистачало чогось більшого….І ще вчора здавалося, що у мене не просто в руках моя мрія, а ще й поруч людина , яка подарувала мені її! Андрій же виявився тим хлопцем, що назавжди розбив моє серце….Але чи можу я його звинувачувати у тому, що він завжди кохатиме лише одну дівчину- Настю? Мабуть, ні. Його батько також розпорядився його життям, як і моїм. Та от тільки він його батько, і хотів допомогти синові, а я лиш стала простим виконавцем! Ні дівчиною всього його життя, ні танцівницею так і не судилося мені стати.Вже завтра вони поїдуть на конкурс без мене, і все повернеться у свій буденний ритм! Ті ж самі обличчя, обов’язки і правила…..Та хоча б це у мене залишилося, бо моя мрія вже розбилася об кожне слово, сказане Анатолієм Петровичем, розчинилася у повітрі і зникла із швидкістю вітру! Я намагалася заснути, я хотіла забути, та найбільше я хотіла повернути той день, коли явирішила, що мені є місце у світі мистецтва. Там давно вже все розраховано, і всі місця зайняті. Туди можливо потрапити лиш замінивши когось…..Та все трапляється в найнеочікуваніший момент, наше життя і побудоване на випадкових збігах обставин, на ілюзії кожного з нас, яка перетворюється на реалїі кожного прожитого дня. Раптовий дзвінок збентежив мене ще більше. Це був Андрій.Можливо, не варто брати трубку, щоб не тішити себе зайвими ілюзіями або ж ні…..краще відповісти на дзвінок- можливо саме зараз я востаннє почую його голос! - Я слухаю,- розпочала я. - Привіт, Надя! Я тебе не розбудив?- запитав він мене своїм ніжним голосом як завжди. І раптом мені здалося, що нічого не сталося, що весь цей кошмар мені наснився!. Але ж ні. Все було навпаки! - Ало, Надь? Я знаю, ти маєш повне право мене ненавидіти…. Досі я не могла мовити ні слова. Як же я можу ненавидіти людину, яка подарувала мені незабутні відчуття, що навчила мене кохати… - Вибач мені….Я знаю, що завдав тобі сильного болю,- таким же спокійним голосом він продовжував,- я ніколи не забуду тебе! Ти справді повернула мене до життя! Навіщо він продовжує? Повернула до життя? Значить виконала покладені на мене зобов’язання його батьком. Сльози капали на подушку, і мабуть, йому у трубку було чути лиш моє схлипування….. - Ти- моя Надія!Я завтра їду із Настею у США! Вона повернулась і мені дуже прикро, що ти бачила нас разом! Я завжди її кохав! Вибач мені за це! - Не варто продовжувати, Андрій,- нарешті зібравши всі свої зусилля, я всупереч своєму розуму, душевному болю, мовила,- будьте щасливі! - Надь? Надь?- чула я у трубку, коли страшеноо ридала у подушку і ненавиділа себе за це ще більше! - Ти дуже потрібна завтра на конкурсі, чуєш? Мій батько наробив дуже багато дурниць, і карає себе за це! Я прошу тебе, їдь із ними !Повір, мистецтво вимагає дуже багато жертв, і тут часто доводиться переступати через себе.Не можна забувати про свою мрію через складну схему випробувань! Ти так цього хотіла! - Хотіла?!А тепер мені байдуже! Я лиш хочу, щоб ви всі залишили мене у спокої! Ти і твій батько! - Не порібно розлучатися із хореографією лише тому, що не можеш переступити через свої почуття і емоції! Свого часу я не міг переступити, та мені допомогла саме ти! А тепер я хочу віддячити тобі тим же! - Занадто просто все у тебе! Вибач, та я не зможу переступати через себе ! Ніколи не зможу! Бувай! Це все, що у мене залишилося- купа болю і розпачу……Я поїду на конкурс- знову побачу Анатолія Петровича, щасливих Андрія із Настею! Але ж якраз у них є все! А в мене – нічого! Хіба вони зможуть відбрати у мене ще й моє бажання бути кимось в тому житті, займатися улюбленою справою? Не зможуть! В одному Андрій правий на сто відсотків- це лише одне випробування, яких у мене буде ще чимало! А можливість може бути останньою! Просто переступити через себе заради своєї власної мети- це я із часом робитиму, та буду сильною і щасливою від того, що нарешті я маю тебе у своїх руках, і ніхто не зможе тебе відібрати! Минуло два роки. Я щаслива від того, що мені вдалося ступити на правильний шлях у своєму житті! І допоміг мені в цьому Андрій! Тепер я проживаю у Києві, навчаюсь у найкращій балетній школі України, а підробляю, танцюючи із танцювальним колективом Надзбручанкою, і я від того я дуже щаслива. Вже тепер біль загоївся, Анатолія Петровича згадую лише з усмішкою, а Андрій досі живе в моєму серці. Та от тільки не так як тоді- не кохання, не біль допомагає мені його не забути , а подяка за те, що навчив мене бути сильною і допоміг зрозуміти, що життям випробуваний той, кому під силу ці випробування! |
|
|
| Всього коментарів: 0 | |
